INT. РОЗДЯГАЛЬНЯ - ВЕЧІР
Кіт лишився останній, досі у формі, з бутсами в одній руці. Він стоїть між тренером і дверима.
Я швидко, вам ще поле замикати. У серпні я не повернуся. Хотів сказати особисто, а не в отому чаті, бо ви до мене по-людськи, і я не збираюся відбуватися пальцем догори.
Не через лаву. Я знаю, ви так думаєте. Два сезони, чотири виходи в основі, усі, коли Оллі видаляв зуби мудрості. Я змирився з тим, що я той, хто його розминає. Навчився добре. З того, як він ловить, я бачу, який у нього настрій.
Це через Сема. Мого брата. Йому одинадцять. У вівторок його взяли до команди до дванадцяти років, і я був там, коли прийшов лист, дивився, як тато читає. Він зробив оте. Ледь кивнув. А тоді: ‘Так. Купимо тобі нормальні рукавички’. Оце речення. У мене з нього все почалося. Нормальні рукавички, потім вправи в саду, потім матч по телевізору в неділю з кнопкою паузи, потім дорога додому, коли я пропускав гол. Сорок хвилин. Без радіо.
Сем ще нічого цього не знає. Він думає, що в нього просто тепер є форма. Їхні матчі в суботу о десятій, як наші, на іншому боці парку. У двох місцях я бути не можу, тож обираю бічну лінію. Стоятиму навпроти тата й плескатиму, коли Сем діставатиме м'яч із сітки, щоб хоч один голос був за нього. Має ж бути хоч один.
От і все. Можете нічого не казати. Рукавички лишіть собі, вони ж клубні. Оллі потрібен буде хтось новий, хто його розуміє. Скажіть новій людині стежити за лівою рукою Оллі.