INT. НАВЧАЛЬНЕ АВТО - ПАРКОВКА ЕКЗАМЕНАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ - ДЕНЬ
Тобі досі тримає обидві руки на кермі. Краєм ока стежить за ручкою екзаменатора й дуже обережно повертається до людини поруч.
Можна я, перш ніж ви щось запишете. Я знаю, ручка вже пише. Я бачу, як вона пише. Але хотілося б зафіксувати послідовність подій, бо, якщо подумати, те кільце не повністю моя провина.
Раз. Знаки. Є знак ‘Центр міста’ зі стрілкою, яка вказує, я б сказав, на живопліт. Два. Вантажівка. Ви бачили вантажівку. У вантажівки була своя думка, в якій вона смузі, і ця думка змінювалася. Три, і тут я хочу бути справедливим до себе, перевірка дзеркал була чудова. Ви самі сказали. Сказали ‘добре’ вголос. Я чув. Це зафіксовано, вашим голосом.
А далі той момент, що, згоден, із пасажирського сидіння виглядає погано: зупинка. На півдорозі по колу. З поворотником не в той бік. Я вас поважаю й не казатиму, що машина сама.
Це була моя бабуся. На острівці посеред кільця. Вона по вівторках доглядає міські клумби, у світловідбивному жилеті, з отим маленьким килимком під коліна. Я виїжджаю з-за повороту, а вона встає й махає, із совочком, усією рукою, а бабусі неможливо не помахати. Неможливо. Нікому. У вас у бланку такої клітинки немає, а мала б бути. Я помахав, машина зробила те, що машини роблять, коли прибираєш одну руку, а вантажівка, слід віддати їй належне, поставилася з розумінням.
Тож. Часткова відповідальність. Спільна із сімдесятичотирирічною жінкою та живоплотом. Ставте галочки де треба, я не сперечатимуся. Тільки прошу трохи швидше, бо вона вже закінчила з братками й іде сюди, а якщо спитає, як усе минуло, мене на той момент у цій машині вже не має бути.