EXT. ПОРТОВИЙ МУР - ВЕЧІР
Леа сидить на мурі з паперовим квитком на пором. Простягає його, але відсмикує руку, перш ніж подруга встигає взяти.
Перш ніж ти щось скажеш. Я знаю, як це виглядає. Один квиток. Я бачила твоє обличчя, коли дістала його. Ти подумала, що я їду без тебе. Сідай, мур сухий, я перевірила.
В обід я зайшла до каси. Там була Морін, спитала, для кого, а я вже сказала, ще до того, як вирішила. Назвала твоє ім'я. Сьома десять, п'ятниця, один дорослий, один велосипед. За велосипед ще доведеться заплатити тобі. Мені не дозволили. Виявляється, велосипед мусить бути присутній особисто.
Ти сама себе відмовляєш із березня. Щоразу, коли щось приходить із коледжу, ти читаєш це в мене за кухонним столом, потім кажеш: ‘Ну, побачимо’, і дивишся на мене. Наче причина в мені. Наче тобі треба, щоб я сказала: їдь. От я й кажу. Грошима.
Я не їду. Знаю, ми ж домовлялися. Я ще з ярмарку кажу ‘наступного року’, а ти з доброти не помічаєш, що я серйозно. Мені тут подобається. Подобається туман, крамничка, знати всіх собак на ім'я. Так можна. А тобі не подобається, і так теж можна, і хтось із нас мусить нарешті це зробити, а не сидіти на мурі й говорити.
Він на твоє ім'я. Морін написала неправильно, я змусила її переробити. Не обіймай мене. Я заплачу, тоді ти залишишся, і вийде, що я заплатила за велосипед, який нікуди не їде. П'ятниця. Сьома десять. Візьми велосипед.