INT. РОДИННИЙ БУДИНОК - КУХНЯ - ДЕНЬ
Джо закриває кран, витирає руки рушником, що тридцять років висить на тому самому гачку, й показує на стілець.
Сідай. Ні, сядь, бо зараз почнеш ходити туди-сюди, а я не хочу, у маминій кухні. Будинок продано. Не ‘думаю продати’. Продано. У вівторок кажу ‘так’ доньці Келлі, тій, що колись розносила газети. У неї двоє дітей, їй потрібен сад. Побачила яблуню й заплакала. Мені цього досить.
Ти хотів би поговорити. Тому розмови й не було. Ти сказав би ‘не поспішаймо’ отим голосом, а я погоджуюся, бо я завжди погоджуюся, коли ти так говориш, і от уже знову неділя.
Знаєш, що таке неділя. Неділя це міст. Двадцять хвилин туди, двадцять назад, три роки. Я спускаю повітря з батарей. Відкриваю крани, щоб вода в трубах не застоювалася. У січні на годину вмикаю опалення, щоб її книжки не відсиріли. Кошу. Розмовляю через паркан із містером Адеємі про те, чи ми лишаємо будинок, і кажу ‘ми’, а він із доброти не питає, кого з нас він тут узагалі бачив.
Ти приїжджаєш на Різдво. Діти, відстань, я знаю. Але ‘вирішимо разом’ стало означати ‘Джо вирішує, не вирішуючи, щонеділі, без кінця’, і у вівторок, біля цієї мийки, кран відкритий заради труб, вода тече в злив, і тут я розумію: більше я на це не погоджуюся.
Отже. Оформлення продажу дванадцятого. Її книжки в коробках. Хороші в моїй машині, решта твої, сперечайся зі мною, які з них хороші. Ключ на її гачку. Зараз я поїду через міст, у правильному напрямку, і по газонокосарку не повернуся.