INT. ЛІКАРНЯНЕ ВІДДІЛЕННЯ - КОРИДОР - НІЧ
Сем виходить із приміщення для обробки брудного інвентарю, витирає руки, бачить, що колега зараз заговорить, і піднімає один палець.
Не кажи ‘подумай до завтра’. Я вже одинадцять років так думаю. Сьогодні вночі роздаю ліки, потім перевіряю показники, потім сиджу з містером Окафором, а він просить відчинити вікно, щоб чути дощ, і я кажу ‘за хвилинку’. І справді збираюся. Справді.
Ніч була не погана. Ось у чому річ. Жодної зупинки серця. Помпа біля четвертого ліжка хоч раз поводилася як слід, а дівчина з агентства виявилася чудовою. Звичайна ніч, усе зроблено правильно, а я двадцять хвилин стою в кімнаті для брудного інвентарю, бо не можу згадати: вікно йому вже відчинено чи була тільки думка.
Повертаюся. Зачинене. Він спить. Тож це не мало значення, у тому сенсі, що нічого не сталося, і мало більше значення за все, бо тепер від мене людина, яка просить про одну-єдину річ, чує ‘за хвилинку’.
Ти ж знаєш, як було раніше. Від тебе ще й перепадало за це. Сидіти на ліжках. Вивчати імена онуків. Якось у мене тиждень у кишені був номер доньки пацієнта з шостого ліжка, бо вона ж захоче знати. Тепер цього немає, і я кажу собі: це графік, це брак людей, це зима, і так, усе це, а ще мені сорок вісім, і те, що в мене добре виходило, протерлося посередині, як шкарпетка.
О сьомій передача зміни. Усе зроблю як слід, усе запишу. Потім піду відчиню те вікно, бо дощ іще йде. А тоді додому, і без будильника. Можеш забрати мою хорошу ручку.