INT. ПЕРЕДПОКІЙ - НІЧ
Рут якомога тихіше зачиняє за собою вхідні двері. Чоловік стоїть на сходах у темряві з освітленим телефоном у руці. Вона піднімає руку раніше, ніж він дотягнеться до вимикача.
Велике світло не вмикай. Залиш. Я знаю, що ти мене бачив. Не треба так стояти з телефоном, ніби збираєшся комусь дзвонити. Кому б ти дзвонив?
З березня. Майже щоночі. Не кожної. Коли в домі стихає, я йду й сиджу в машині. На під'їзді. Нікуди не їду. Ось це мені потрібно, щоб ти почув. Я її ніколи не заводжу. Повертаю ключ рівно настільки, щоб увімкнулося радіо, і є станція, яка цілу ніч читає погоду для човнів. Чоловік зачитує швидкість вітру в місцях, де я ніколи не буду. А я сиджу.
Сорок хвилин. Годину. Потім заходжу й кладу ноги на твій бік, а ти крізь сон питаєш ‘де ти була’, а я кажу ‘в туалеті’.
Ти хочеш знати, що не так. Усе гаразд. Ось цього я й не можу тобі пояснити. Я шукала, що не так. Річ не в тобі. Не в дівчатах. Річ у тому, що з пів на сьому ранку завжди хтось каже ‘мамо’, або ‘ти не бачила’, або ‘можеш просто’. А машина єдина кімната в цьому домі, де ніхто не може знайти двері.
Ключі не забирай. Я бачу, що ти про них думаєш.
Іди спати, якщо хочеш. Або. На задньому сидінні лежить ковдра, під футбольною формою. Можеш принести. Можеш сісти з пасажирського боку й нічого не казати, а ми дізнаємося, де сьогодні вітер.
Я піду першою. Не замикай двері за нами.